Хочу продовжити свої роздуми на гріхом. Чому ж саме грішники, митарі та перелюбники повірили Ісусові, а перед цим Йоану Хрестителю, а фарисеї та “праведники”, книжники відкинули як Першого, так і другого?
Бо часто за гріхом скривається невдоволення цим світом, його несправедливістю та законами, які в ньому панують. Гріх є таким чином виразом незгоди. Чого чоловік починає пити, а жінка курити? Бо їх не влаштовує їхнє життя! Хворі діти, несправедливість на роботі. І вони виражають свою незгоду таким неправильним чином.
А фарисеї та книжники цю порожнечу свого життя заповнити моральними приписами, зовнішніми речами і цим закрили в собі, заглушили цей потяг справедливості, жагу до Бога. Вони настільки звиклися, зжилися з цією неправедністю в світі, що усунули її з себе зовнішніми речами. Це саме і тепер відбувається в Церкві. Я — праведний, адже ходжу раз на тиждень до церкви, періодично каюся, даю милостиню з якихось дрібних речей, молюся. Так, я не змінюю докорінно свого життя, бо десь там всередині, в глибині я знаю, що це нічого не дасть. Пройшли ті періоди, коли я насправді прагнув, відкрився своїм бажання і — що? Це нічого не дало! Я пробував, а результатів нуль.
В час “першого навернення”, коли я повірив, я сподівався, що все буде добре. Я перестану грішити, не буду більше чинити зло, але так не сталося. Благодать не діє. Або може навпаки ще гірше. Я не вірив у Бога, у Його благодать. Я поклався у першому пориві на почуття, гарну атмосферу в храмі, у спільноті, на свою добру волю, - а це нічого не дало. Через якійсь час “благодать” пішла і я знову залишився зі своїм брудом.
Так для чого постійно жити у ньому?! Для чого постійно розвивати у собі серце і жалітися через те, що не можна змінити? Така логіка фарисея. Але відступити назад вже не можливо. Я став віруючим. Я отримав “дар”. То принаймні збережу його зовнішньо. Вдягну кращу сутану, зроблю приємне обличчя. Я буду тим, ким Він мене хоче бачити. Ким звикли мене бачити мої близькі. Я не можу відступити вже з огляду на них. Що вони скажуть, що Стасік почне пити і курити? Чи не буде це зрадою мого покликання?
А гріх і незадоволення ведуть все нових і нових падінь. Я вже не можу зупинитися і мені важко стає грати цю роль. Маску не так просто носити. Вона роздирає обличчя, шматує особистість і душу. Я просто не витримую.
Якій же вихід? Хочеться крикнути як у свій час Апостол Павло, але подяка Богові, Якій звільнив мене від цієї смерті? Від якої смерті? Що саме приніс мені Христос? Та саме перше Ісус приніс мені правду про себе самого, про те, що Євангеліє є для грішників, що Він не відкине мене, коли я грішу. Що я можу знову і знову приступати до Джерела Його прощення і благодаті. Аби не згас в мені цей потяг справедливості. Аби не зникло це почуття гріха. Аби я міг постійно мати потребу у покаянні. Аби не легковажив Таїнством Сповіді. І не відкинув Церкви. Аби відчував свою слабкість і покладався на Нього. Аби не корчив з себе праведника. Не видумував нових правил, щоб не бачити свого гріха. Аби був вірний хоч у цьому найменшому.
Ось мені здається, що є самим головним у християнстві. Не те, що я став праведником, бо Христос за мене помер і заповів мені Царство. А що Він мені відкрив дорогу до покаяння. Процес метаної не завершився з моїм першим кроком до Церкви, він лише почався. Тому мої головні молитви “Господи, помилуй!”, а не подяка за себе самого і свою праведників. І прославляю я Бога, Якій терпить мене такого, немічного і слабкого, а не себе самого, якій приносить Йому славу своїми добрими вчинками.
Нам залишено покаяння. Це єдине, що мене цікавить. Я хочу бути з Тобою, Христе. А те, що мої гріхи мене не пускають, то я з усіх своїх сил намагаюся прагнути до Тебе і боротися. Не відкинь мене, коли прийде Твоє Царство. Нехай Воно щодня приходить у моїй боротьбі, у Твоїм благодаті, яка дозволяє мені уникати гріхів і вставати після падінь. Нехай Воно буде у моїй вірі, що незважаючи ні на що, на мої гріхи і падіння, Ти все одно мене любив і коли я буду з Тобою, очищенний від гріха та всякої зарази.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Осеняю себя не крестом - Людмила Солма *) примечание:
Очень-очень старое стихо, неоднозначное в моем личном осмыслении - ни тогда в 1975г., ни сейчас - как вновь наткнулась в своих записях на этот криво вырванный из дневника, которого давным уже давно нет, листок...
Выплеснулось одномоментно. Как по наитию наваждения... И до сих пор вызывает удивление необъяснимо мятежной крамолой. Взгляд чуждый и несвойственный моей юности. До абсолютнейшей противостественности. Тяжеловесно-декадентская случайная мысль...
И хотите верьте, хотите нет: но, как только набрала полностью этот стихо-текст, даже не успев сохранить в файле, внезапно отключился свет...
Через несколько минут снова включаю компьютер и заново набиваю в Word это стихотворение.
А мысленно по ходу соображаю: старые записи... забытая памятность событий... Стоит ли ворошить все это нынешним осмыслением?!
Сейчас мне думается, это было, скорее всего, эмоционально-метафорическое эхо чего-то, навеянного каким-то книжным, скорее всего, прочтением... Хотя, помнятся немного и расплывчато-смутные события того давнего февраля. Необъяснимое созвучие разума и сердца -абсолютно чуждому мгновенью?! Поэзия раздумий и осмысления...
Немного подредактировала его, расставив акценты знаков препинания, заменив пару-тройку слов. Поискала среди памятно-знакомых классических стихов более подходящие эпиграфы и остановила свой выбор на трех 4-стишиях из И.Северянина - как показалось мне вчера вечером, наиболее характерных именно многозначием того неясно-уловимого для меня нынешней, эмоционального настроения или смысла, изложенного в этом старом моем стихе:
*Отходная Петрограду*
«Ты проклят. Над тобой проклятья.
Ты точно шхуна без руля.
Раскрой же топкие объятья,
Держащая тебя земля...»
(Игорь Северянин, 1918-VII)
*Осенние листья*
«Осеню себя осенью – в дальний лес уйду.
В день туманный и серенький подойду к пруду.
Листья, точно кораблики, на пруду застыв,
Ветерка ждут попутного, но молчат...»
(Игорь Северянин, 1929)
*Конечное ничто*
«Мы призраками дуализма
Приведены в такой испуг,
Что даже солнечная призма
Таит грозящий нам недуг...»
(Игорь Северянин, 1918-ХП)
И решилась все-таки выставить это стихотворение читателям на обозрение. Возможно кто-то, да задумается на минутку о бренности сиюминутных настроений. И поймет, что жизнь в общим-то не стоит того, чтобы безысходно отчаиваться, впадая в черный пессимизм. Стоит только оглянуться вокруг себя, посмотреть в глаза близких и знакомо-незнакомых людей, переосмыслить сумбур собственной души. Возможно причины духовного одиночества таятся в нас самих – в нашем непомерном величии Эго...
На этой житейски-философской мысли я и закончу свои раздумья над загадкой старого обрывка из забытого мной, выборочно "разоренного" когда-то дневника...
Людмила Солма, 15.10.2007г.